Бобове – село на межі зникнення

Село Бобове, що належить до Углянської територіальної громади на Тячівщині, – опинилось на межі зникнення. За офіційними статистичними даними станом на 2001 рік, тут мешкали майже 200 осіб. Місцеві кажуть: село завжди було малочисельним – у 80-ті роки там нараховувалося близько 60 дворогосподарств, де проживало не більше 300 чоловік, але раніше у ньому вирувало життя. Зараз у присілку живуть всього кілька десятків людей. Молодь у пошуках заробітків виїхала за кордон. Залишились лише старі й дрібка малих.

Дістатись до села, що ховається в улоговині між крутосхилими пагорбами, непросто: без автівки підвищеної прохідності не обійтись.

Швидка чи пожежна сюди просто не доїжджають: ґрунтова дорога зі стрімкими підйомами та спусками – не для такого транспорту, особливо у сезон дощів. До того ж соціальні заклади у поселенні  занепадають. Колишній сільський ФАП, відкритий у шістдесяті роки, розміщується у частині будинку 81-річної пенсіонерки Марії Ласлівни Феєр. Жінка розповідає:  31 рік пропрацювала у ФАПі санітаркою. Населення присілку обслуговували фельдшер і медсестра. Після виходу на пенсію тут працювала її донька.

А зараз приміщення колишнього ФАПу пустує і руйнується. Пацієнтів тут уже давно не приймають. Мешканці кажуть: добре, що неподалік живе фельдшерка, яка хоч і у декретній відпустці, та за нагальної потреби по дзвінку навідує односельців. Немає у селі ні аптеки, ані крамниці. До найближчого магазину – 2-3 кілометри через пагорби.

За роки жителі Бобова звикли покладатися лише на власні сили. Дні минають у праці та домашніх клопотах. А коротати довгі зимові вечори допомагають улюблені заняття.

44-річна Наталія Волос пряде нитки з овечої вовни та в’яже з них теплі шкарпетки і капці. Такі архаїчні прялки можна нині побачити хіба у музеях давнини, але для господині це незамінний атрибут. Користуватись прялкою Наталію навчив брат-вівчар 16 років тому.



«Навесні вівці стрижемо, миємо вовну, сушимо, скубемо, прядемо, плету капці, светри», – розповідає господиня.  

До прикладу, вовни, настриженої з однієї вівці, вистачає на светр. Іноді свої вироби жінка продає знайомим.

Тепле ремесло зігріває рідних пані Наталії. Та жінка шкодує, що нема кому передати свої знання: четверо дітей роз’їхались, а більше ніхто не хоче вчитися.

Винятком тут є багатодітна сім’я Зеленьків, де з’явилось на світ 11 дітей. Поки малеча буде рости – село точно не зникне.

Кілька учнів навчаються у місцевій початковій школі. Одна стіна занедбаної будівлі тримається на опорах. Під час нашого візиту уроки у школі завершились, тож поспілкуватись з учителькою не було можливості.



Мешкають у Бобові і справжні народні таланти. Знаний в околицях столяр,  а колись ще й музикант-скрипаль Юрій Шафар згадує: грати на скрипці навчився у дитинстві. В молодості музиканта запрошували на весілля. І зараз час від часу дістає з футляру  улюблений інструмент .

«Скрипку я придбав уже як ще в школу ходив, я заробляв уже гроші самостійно – «кому тумбочку, кому стільчик, тому столик», – згадує пан Юрій. – Гра на скрипці  – захоплююче заняття. І зараз бачу, що мало яке весілля обходиться без скрипки. Скрипка – то усьому голова».

Попри всі труднощі, мешканці Бобового не збираються покидати свої домівки.   Бо лише тут, у мальовничому куточку, де виросли вони та їх дієт, почуваються добре і спокійно. Але все ж зітхають: от тільки тяжко сюди доходити, доїжджати.

Та чи повернуться у село без умов для комфортного життя  їх діти?..


Наталія Маджара для Tyachiv.com.ua






Матеріали по темі:

0 коментарів

Залиште Ваш коментар

Коментувати новину Cancel reply