Яким було Дубове у минулому: 9 цікавих фактів від Миколи Бігунця

Сучасна молодь лише здогадується, як виглядало Дубове майже століття тому. Багатьом може здатися, що численні магазини у селищі були завжди, а центральна вулиця у минулому столітті була такою ж просторою та багатолюдною, як зараз. Однак це далеко не так.

Індустріального та соціального розвитку селище зазнало у 70-х роках минулого століття з появою заводу, а до того часу селяни у основному займалися сільським господарством та лісозаготівлею, жили скромно і  бідно, а дехто й зовсім у злиднях. Про це і не тільки розповів нашому виданню знаний дубівчанин, Заслужений лікар України, вельми шанований чоловік, який немало бачив у житті та пройшов складний життєвий шлях, – Микола Васильович Бігунець. Він був свідком чотирьох епох – народився у часи Чехословацької влади, його дитинство минуло за Австро-Угорського панування, був громадським діячем та реалізував себе як лікар у роки Радянського Союзу, а ще став творцем незалежної України. Тож саме Микола Бігунець  може якнайкраще розповісти нинішньому поколінню про минувшину селища та дати оцінку історичним подіям, свідком яких був.

Отож, пропонуємо ваші увазі 9 цікавих фактів про Дубове від Миколи Бігунця:

1. У 30-х роках минулого століття село мало назву Домбо, а  між ним та Калинами протікав потічок.





Умовною межею між Калинами та Дубовим (а тоді село мало назву Домбо) був потічок. На початку населеного пункту була вивіска з написом «Dombo». Першим було обійстя  дубівчанина, який мав кличку Чупінка. Його типова закарпатська  хатина з солом’яним дахом була збережена ще до 50 років минулого століття. Нині на її місці нащадки збудували вже великий сучасний будинок. Він теж перший при в’їзді до селища, однак межі населеного пункту дещо розширилися. Тож вказівний знак вже з написом «Дубове» зараз розміщений  дещо нижче.

Також на межі сіл через річку Тересву функціонував підвісний міст. Він знаходився дещо вище, ніж той підвісний міст, який нині сполучає Калини та присілок Заріка, і був значно коротший. У ті часи місток для селян служив переправою до монастиря св. Дмитрія, що знаходився на другому березі річки. Там служив монах Васіян, до якого місцеві жителі ходили для зчитування всіляких недуг та за благословенням. 

2. Центральна вулиця у селі була вузька, а вздовж неї на узбіччі росли фруктові дерева.



Центральна вулиця в селі була вузькою, в окремих місцях не могли навіть оминутися два вози. Шлях був ґрунтовий, вимощений колотим каменем. Уздовж дороги на узбіччях росли фруктові дерева, які висаджували та доглядали так звані парілі (працівники дорожньої служби).

Придорожній сад був від початку села аж до початку присілка Пасічна. Ці дерева завжди гарно плодоносили. Старожили розповідали, що добрий урожай був тому, що весною отари овець, проходячи через село на пашу у високогір’я, щораз удобрювали дерева. Плоди з  придорожнього саду збирали також ці робітники. Частину фруктів віддавали місцевій  школі, а згодом – і лікарні, а частину – реалізовували у магазинах. Місцеве населення не зазіхало на цей урожай, хоч ніхто й не забороняв селянам споживати фрукти з придорожнього саду.

3. У селі було всього кілька магазинів зі скромним крамом.



Наприкінці 30-х років у селі було всього кілька крамниць. Це були невеликі будинки, у основному однокімнатні, де реалізовували скромний товар – сірники, сіль, керосинові лампи, нафту, свічки. Одягу чи взуття в таких магазинам практично не було, або в дуже обмеженій кількості. Хоч був і спеціалізований чеський взуттєвий магазин «Цікта», він був розташований на розі центральної вулиці та вулиці Горького, де зараз діє кафе «Русалочка». Згодом, за радянських часів,  у цій будівлі діяло відділення Ощадбанку. Власниками більшості крамниць були євреї та угорці, які проживали в селі, а також був і корінний дубівчанин Михайло Канюка. Його крамниця, на другому поверсі якої діяв готель, була розташована у центрі села, де зараз збудовано дитячий майданчик.

4.Торгівля у Дубовому в 50-х роках минулого століття: хліб – «на шин» та оселедець, як бонус.



Торгівля набула стрімкого розвитку у селі вже  за радянських часів, коли  47-50 роках минулого століття почали діяти кооперативні  магазини та магазини для робітників. До прикладу, у магазинах для робітників продавали хліб, у першу чергу, робітникам Усть-Чорнянської залізниці (у той час говорили, що хліб – «на шин»). А якщо на прилавках магазину ще залишалися буханці, то їх могли придбати інші мешканці Дубового. Бонусом для тих, хто купував хліб чи інший товар у таких крамницях, був солений оселедець. Оскільки у раціоні селян ніколи раніше не було такої риби, то її просто викидали.

4. У сільському клубі крутили кіно, а будинок культури перебудовано з синагоги.



Поступово набуває розвитку й культурно-освітня сфера. У середині 40-х років на першому поверсі сільської ради, де нині розташоване відділення поліції, почав діяти перший сільський клуб. 

У той час у приміщенні був просторий зал зі сценою. Тут також за книжним столом селяни могли зіграти у шахи, шашки чи почитати гумористично-сатиричний журнал «Перець». У 1946 році в клубі почали організовувати кіносеанси. За допомогою кінопересувної установки показували фільми переважно військової тематики. Однак крутили й іноземні фільми, які були отримані у якості репарації від Німеччини. До прикладу, дитячий фільм «Тарзан» та стрічка «Королівські пірати».

Крім того, у клубі активно розвивалась й художня самодіяльність. Першим сільським хором керував Іван Юрійович Долинич.  Він був хорошим скрипачем та директором Нижньодубівської школи. Акомпанував йому Мотря, сліпець з прекрасним музичним талантом. Виховувався він у спеціалізованому закладі для сліпих дітей у Чехословаччині, де й опанував музику. Тож у Дубовому підзаробляв тим, що робив музичний супровід на весіллях, а паралельно був учасником сільського хору.

Наприкінці 60-х років було відкрито будинок культури, який перебудували з колишньої синагоги. Зокрема, на будівлі було зведено дах  та проведено внутрішні ремонти, все інше – залишилося майже без змін.

5. У першій сільській книгарні продавали підручники та твори класиків.



Наприкінці 50-х років у Дубовому почала діяти перша спеціалізована  книгарня. Це був одноповерховий будинок, який наразі перебудовано під фару, що поблизу Дубівської ЗОШ І-ІІІ ст. Тут мешканці села мали змогу придбати різні підручники та посібники, а також твори українських, російських та зарубіжних класиків. Продавців також зобов’язували організовувати літературні кутки. Згодом у Дубовому з’являються й інші спеціалізовані магазини, зокрема, мебельний.

7. Освіта у післявоєнний період: школярі молодших класі, які навчалися за часів Чехословаччини чи Австро-Угорщини,  заново йшли до першого класу.

Осінню 1945 року розпочався новий навчальний рік для дубівських школярів. Ті діти, які навчалися за часів Чехословаччини чи Австро-Угорщини, йшли заново до перших класів вже радянської школи. Там вони разом з семилітніми односельцями студіювали шкільні предмети. Клас був поділений: першокласники сиділи за партами на першому ряду, старші діти – на другому та третьому рядах. Вчителька давала завдання окремо кожній віковій групі. Таке навчання тривало перший семестр, у другому семестрі старших дітей розподілили по інших класах. Спочатку основними були 4 класи навчання, згодом – 7 класів. Учні, які бажали продовжити навчання у 8 класі, мали пройти співбесіду з директором школи, завучем та вчителем, що викладав гуманітарні чи точні предмети. Також школяр писав відповідну заяву про бажання продовжити навчання та оплачував внесок 75 рублів за одне півріччя. Звільнялися від оплати за освіту ті сім’ї, де було двоє чи більше школярів, а також діти добровольців, сироти та напівсироти. Платна освіта була до 1956 року. Так, за навчальний 1955-1956 рік школярі заплатили тільки за перший семестр, за другий – оплата була скасована.  Всі вчителі були приїжджі.

Дубівська школа-десятирічка тільки одна діяла на всю Тересвянську долину.


У 40-х роках старше покоління дубівчан було малоосвічене, якщо і вміли писати селяни, то тільки старослов’янською. До прикладу, листа синові, який пішов у армію, батьки писали самі, як вміли, а ось підписувати конверт українською чи російською мовами йшли до священника, вчителя чи урядовця.

До речі, церковна школа, у якій до Другої світової війни навчалися дубівчани, знаходилася на місці, де зараз площа перед Дубівським ДНЗ №2.

8. Перший ясла-садок діяв на фарі.

У другій половині 50-х років минулого століття на фарі Петро-Павлівського храму було відкрито перший дитсадок-ясла. Завідувачем закладу була Марія Іванівна Маукшинська. Згодом садок перенесли на фару Свято-Троїцького храму, а ще пізніше – у приміщення сільської ради. У 70-х роках було збудовано два дитсадки: Дубівський ДНЗ №2 звів ДП «ЗВВО», а Дубівський ДНЗ №3 – колгосп.

8. У Дубовому діяли 5 книгозбірень.

У післявоєнний період у сільській раді почала діяти також сільська бібліотека, яку згодом було перенесено у приміщення будинку культури. Філії бібліотеки відкрили у селах Вишній Дубовець, Нижній Дубовець, діяла книгозбірня також у приміщенні залізничної станції та шкільна бібліотека – у приміщені навчального закладу.

9. Колгосп та завод посприяли інфраструктурному та соціальному розвитку.

Наприкінці 50-х років у Дубовому проходить колективізація, набувають розвитку підсобні промисли – відкриваються мебельний, конденсаторний цехи, де було створено понад 900 робочих місць. А у 70-роках у селі починає діяти машинобудівний завод, що стало стартом для розвитку інфраструктури та соціального життя у регіоні. У ці роки було розширено та заасфальтовано центральну дорогу. Для цього було зрубано придорожні дерева, а також селянам довелось пожертвувати частинами своїх наділів, що були вздовж шляху. Крім того, заасфальтовано дорогу і по вулицях Жовтневій (Довгій) та Леваді, а також у с. Нижній Дубовець. Прокладено у населеному пункті каналізацію та водопровід. Розгорнуто велике будівництво багатоповерхових будинків та установ – садочка, технікуму, школи, лікарні та інше. Збудовано та облагороджено стадіон «Карпати». Проведено телефонізацію у селі, встановлено телевізійну станцію.



Варто додати, що добре було налагоджено й догляд за вулицями. Так, у теплу пору року асфальтовані шляхи поливали водою за допомогою  спеціалізованих автомобілів. А ще до заводу робітників з навколишніх сіл підвозили автобуси.

Завод виробляв не тільки деталі для літаків, а й товари промислового вжитку – дитячі коляски «Мальвіни», меблі, санчата, ранці та інше.

З розвитком промислового виробництва  у селі з’явився робітничий клас, селяни почали освоювати нові спеціальності – ставали токарями, фрезерувальниками, конструкторами, будівельниками і т.д. Раніше ж дубівчани у основному були задіяні у лісовій галузі – працювали лісорубами чи робітниками на Пасічнянському лісопереробному заводі. Це підприємство виготовляло приклади для автоматів, паркет, дошки, частини для меблів. Після того, як почав діяти Теревсянський ДОК Пасічнянський завод ліквідували.

До речі, нещодавно на одному з обласних каналів транслювали архівне відео про роботу ЗВВО, тож дубівчани, які працювали на заводі, мали змогу поностальгувати за тими роками, а молодь – дізнатися дещо більше про підприємство.

Варто відмітити тих дубівчан, які були віддані своїй справі і робили все, аби село розбудувалося. Це – водії, бригадири, будівельники – Сільченко, Задорожний, Піцур, Кушнір та інші, вмілі керівники талановиті особистості – Д.Д.Подольський, М.Ю.Бігунець, М.І.Носа, І.М.Магула, І.Ю.Бігунець, І.М.Чендей та інші. Немало зусиль для процвітання села доклали й колишні керівники населеного пункту, тож і їм – честь та слава.

Р.S.: Звертаючись до молодого покоління дубівчан, Микола Васильович зауважив, що кожна епоха у Дубовому мала своїх героїв, працьовитих людей, які дбали про соціально-культурний розвиток населеного пункту.

«Моє покоління дубівчан працювало та творило задля того, аби бути корисним суспільству, аби залишити по собі добрий слід. Жодна людина не може обрати час та місце, де вона народиться, і за якого соціально-політичного устрою житиме та працюватиме, однак тільки їй вирішувати, чи бути чесною і гідною людиною. На своєму шляху я зустрічав чимало знаних людей, однак милішими за земляків для мене вони ніколи не були.»

 Завершив Микола Бігунець розповідь  словами великого Івана Чендея: «На цвинтарі лежить сила-силенна знаних дубівчан, які своєю працею прикрашали село», - і  закликав нинішнє покоління не забувати про тих, хто віддавав частинку себе задля розвитку своєї малої батьківщини, та бути гідними продовжувачами добрих справ своїх предків.


Записала Лідія БІЛАК для Tyachiv.com.ua







Матеріали по темі:

0 коментарів

Залиште Ваш коментар

Коментувати новину Cancel reply