Тячівщина і Бедевля: 10 цікавих фактів з історії села

Бедевлі, в якій нині проживає понад 5 тисяч чоловік, надзвичайно пощастило - адже тут народився у 1936 році Михайло Тиводар, видатний закарпатський вчений-етнограф, професор УжНУ. Одна з його чисельних монографій присв'ячена своїй малій батьківщині, рідному селу.

Бедевлі, в якій нині проживає понад 5 тисяч чоловік, надзвичайно пощастило - адже тут народився у 1936 році Михайло Тиводар, видатний закарпатський вчений-етнограф, професор УжНУ. Одна з його чисельних монографій присв'ячена своїй малій батьківщині, рідному селу. 

"Історія села Бедевлі є складовою частиною історії Закарпаття, в ширшому розумінні – історії контактного регіону, де з давніх давен мирно співіснують різні етноси – українці, угорці, румуни, німці, поляки, словаки. Народна пам'ять, як ми помітили, має властивість зберігати інформацію навіть про віддалені періоди минулого", - писав вчений. 

За його словами історія Бедевлі мала як багато спільного, так і дещо відмінне від інших сіл краю. Бедевля, зокрема, не була кріпацьким селом, а відносилась до поселень так званого "волоського права", будучи заснованою вихідцем з Волощини Бедевілом, котрий привів з собою перших поселенців. 

Роль села в господарській системі краю випливала з того, що бедевляни брали участь в обслуговуванні солотвинських соляних копалень.

Село було причетне й до знаменних подій, зокрема до визвольної війни 1703-1711 років під проводом Ференца Ракоці, до друкарні Грушівського монастиря тощо. Мешканці Бедевлі брали участь у подіях 1938-1939 років, Другій світовій війні. Імена загиблих занесені в Книгу пам'яті Закарпатської області.

Малоземелля змушувало бедевлян в 1920-30-х роках шукати щастя за океаном. Хтось повертався, скопичивши грошей для купівлі землі. А хтось назавжди залишався на новій батьківщині, пускаючи там корені.

Впровадження радгоспно-колгоспної системи в радянські часи мав суттєвий вплив на сімейний побут бедевлян, призвівши до зламу традиційних структур матеріальної культури. Однак звичаї і традиції радянська партійно-атеїстична духовність не змогла викорінити. 



Пропонуємо 10 цікавих фактів з книги Михайла Тиводара "Історія села Бедевля", що побачила світ у 2013 році, завдяки щедрій спонсорській підтримці мешканців.

1. З витоків - від Бедевіла


Перша згадка історичних пам'ятках відноситься до ХІІІ століття. Тому вважається, що село Бедевля було засноване в 1225 році. Легенда, яка дожила до наших часів повідомляє, що воно було засноване чоловіком на ім'я Бедевіл. Цей чоловік якраз і був романського походження. Але поряд з цим в місцевості проживали й русини.

В ці часи Мараморощина була вкрита густими лісами. Щоб ввести в господарський обіг землю її потрібно було очистити від лісів та чагарників. І тільки так з'являлось поле, котре можна було зорати і засіяти. Таким чином, багато потребувалось людей, щоб заселити Потисся і багато робочих рук, щоби обробити тутешні землі. Тому період ХІ-ХІІІ ст. в історії середньовіччя одержав назву "великого корчування", коли від лісів вивільнялись значні земельні площі для їх перетворення в ріллю та пасовиська.

Перші помешкання жителів зводились в урочищах "Котелеб" і "Дубник", котрі зберегли свої назви й потепер. Річка в ті часи протікала з півночі від першопоселення по теперішній вулиці Волошина. Поскільки Тиса, змінюючи своє річище, наступала на село, то мешканці змушені були шукати більш придатні для побудови хат і для проживання місця. Природним виявився вибір для цього підвищенння під назвою Руня. Перші помешкання жителів зводились в урочищах "Котелеб" і "Дубник", котрі зберегли свої назви й потепер. Річка в ті часи протікала з півночі від першопоселення по теперішній вулиці Волошина. Поскільки Тиса, змінюючи своє річище, наступала на село, то мешканці змушені були шукати більш придатні для побудови хат і для проживання місця. Природним виявився вибір для цього підвищенння під назвою Руня. 


За легендою, в давні часи в селі існував монастир. Від нього збереглись руїни старої церкви XVII cт. і залишки підземного ходу, котрий веде від скелі Голиці до хребта Берда. Монастир був спалений під час татарського набігу. 

В народній пам'яті збереглась і подія надзвичайного характеру – масове захворювання чумою, від чого померло багато людей. Мешканці села стали знову оселятися на низинній місцевості, ближче до старого річища Тиси та на заплави річок Тересви і Тиси.

2. Йобагіони та нямиші - також мешканці Бедевлі


Джерела з історії Угорщини засвідчують наявність різних категорій сільського населення. Особливу категорію сільського населення ХІ-ХІІІ ст і в Угорщині і в Закарпатті становили йобагіони. Це – масовий прошарок залежного селянства – у минулому вільних общинників, які перетворились в залежних і виконували певні роботи та сплачували ренту продуктами.

Відомо, що село Бедевля було приписане до округи Хустського замку, спорудженого в 1191 році для захисту розташованих неподалік солекопалень. В замку розміщувалась адміністрація гірничих розробок. Бедевляни виконували звізну повинність на користь замку, перевозячи на його подвір'я видобуту сіль.

Особливістю соціальної структури Мараморощини був доволі чисельний прошарок дрібного служилого дворянства – немешів, або, як їх звуть в Бедевлі "нямишів". За способом життя немеші могли не відрізнятись чимось суттєвим від основної маси населення. Такі дворяни самі ходили за плугом, власноруч виконували решту сільськогосподарських робіт. Злидні і бідність були постійними гостями за столом і в них. 



Не маючи грошей на дороге в ті часи шкіряне взуття, вони змушені були замовляти одну пару чобіт на кількох чоловік. Але проїжджаючи селом, немеші сідали у возі в два ряди й одягали чоботи лише на одну ногу, яка звисала з возу, позаяк чоботи були ознакою соціального статусу людини1. В Бедевлі до родин немешів відносились Маркуші, Тиводари, Дебичі, Банки, Вайнагії.

3. Чим займалися бедевляни?


Провідними господарськими заняттями мешканців Бедевлі були скотарство та землеробство. По Тисі сплавлявся ліс, а на збитих з товстих дошок плотах перевозилась сіль із солотвинських копалень. Чоловіки, мешканці села, були досвідченими бокорашами. Це була нелегка праця, котра вимагала кмітливості й холоднокровності при пересуванні примхливою гірською річкою. 

На правому березі Тиси бокораші зупиняли свої плоти для відпочинку. Це місце і до цього часу бедевляни називають Портош. На цьому місці знаходилась переправа через річку, котру обслуговував звізник. Знаходився там також водяний млин, котрим володіла родина Маркушів.

Цей регіон протягом другої половини XVI і в XVII століть залишався одним з центрів міжусобних воєн між трансільванськими князями і Габсбургами.

4. Участь у війні Ференца Ракоці


Населення Мараморощини взяло активну участь в національно-визвольній війні угорського народу під проводом Ференца ІІ Ракоці 1703-1711 років. Поштовхом до загального виступу стали події в сусідньому Березькому комітаті, де незадоволених очолив селянський ватажок Томаш Есе. Вже протягом кількох тижнів хвиля виступів охопила усе Закарпаття. 

Русинське населення вливалося в лави армії куруців, що дало змогу Ференцу Ракоці, як політичному керівнику виступу назвати українців Закарпаття "найвірнішим народом".

На Мараморощині події розгорталися не менш активно, ніж в інших комітатах Закарпаття. Але особливістю руху в цьому регіоні було поєднання дій куруців з активністю опришківських загонів. Опришки здійснювали фактичний контроль над усім комітатом. 

Неможливо собі уявити, щоби цей рух обійшов стороною Бедевлю, адже комплектування армії куруців відбувалось на засадах найманства. Є достовірні дані про те, що в ній було чимало вихідців із сіл Тячівщини.

5. Падемії, посухи та повстання


Джерела засвідчують, що усе XVIIІ ст. було доволі насичене надзвичайними подіями природного характеру, що в першу чергу відбивалось на житті простого народу. 

Ось лише кілька фактів. 1718 р. - посуха по всій Угорщині. 1726-1729 рр. - голодування, падіж худоби, особливо на Мараморощині. 1764-1765 рр. - велика пошесть на домашню худобу, яка повторилася в 1767-1768 роках. 1773 р. - епідемія тифу в усій Угорщині. 

На Закарпатті пандемія називалась "глуханею". Але особливо важкими були 1786-1789 рр., коли рахунок жертвам пішов вже не на сотні, а на тисячі. Неврожаї і голод, коли доводилось харчуватись бозна чим, епідемії тифу й малярії ("зимниці"), наліт сарани, падіж худоби являють собою якусь апокаліптичну картину. 

У селах краю чисельність населення зменшилась на одну третину. За цих умов природним було невдоволення населення і новий спалах опришківського руху.

6. Початок потужних змін


Кінець XVIIІ – початок ХІХ ст. - час кризи феодально-кріпосницької системи, що супроводжувалось якісними зрушеннями в господарстві і соціальній сфері. Відбувались зрушення в аграрному виробництві. 

Впроваджувались посіви кукурудзи та посадки картоплі, без котрих нині не можна уявити собі раціон закарпатця. Якщо у топографічному списку Марамороського комітату за 1812 р. серед вирощуваних культур картопля ще не згадувалась, то вже наприкінці першої чверті ХІХ ст. не було села, де б її не культивували. 



Зберігав своє значення соляний промисел, в обслуговуванні котрого продовжували брати участь бедевляни, закріплені за шахтами. Держава мала великий зиск з цього промислу, адже собівартість видобутої солі була низькою завдяки практично безплатній робочій силі. Марамороську сіль держава продавала оптом по високих цінах в різних куточках Австрії, а також на ярмарках і торгах краю.

Розпочинається промислова розробка лісових багатств із запровадженням мануфактурної організації виробництва. В деревообробній галузі створюються тартаки – мануфактурні підприємства, що використовували енергію падаючої води. Найбільше нових тартаків виникало на річках Мараморощини – на Чорній і Білій Тисі, Тереблі, Тересві. Видобували біля села також низькоякісну болотяну залізну руду, яку перевозили на залізоробну мануфактуру до Кобилецької Поляни. 

7. Легенда про дзвін церкви Старого Села


Старожили розповідають одну легенду, яка була пов'язана з церквою, що знаходилась на території Старого Села і стосується саме першої половини ХІХ ст. На цій церкві був басовитий дзвін, що сповіщав людям про події в селі: про початок богослужіння, поховання, про насування якогось лиха. Після переселення із Старого Села бедевляни почали шукати місце для побудови нової кам'яної церкви. Таке місце було визначене і в 1811 р. почалося будівництво.

Але дзвін залишався на церкві Старого Села. Селяни вирішити перевезти таку цінну реліквію до місця спорудження нової церкви. Перевозили дзвін на човні через Тису в її старій течії, котра замулювалась з утворенням багнюк і трясовин. Несподівано човен хитнувся під тягарем дзвона і той впав у трясовину. Витягнути його вже не вдалося. Побутує повір'я, що на свята Паски та Різдва Христового чути мелодійний звук, що доноситься з глибини трясовини. Похований дзвін дзвонить рівно опівночі.

Нова церква будувалась доволі довго, але показово, що була зведена руками умільців-селян. У плані за формою вона нагадує хрест. В 1838 р. будівництво було закінчене і церкву освятили за греко-православним обрядом, давши ім'я св.Михаїла. Тому щороку, 21 листопада у день святого архангела Михаїла проводиться престольне свято. 

8. Перша світова у пам'яті нащадків


Перша світова війна відбилась в пам'яті бедевлян. Ось що розповів один з найстаріших мешканців села В.М.Гвоздянський. "Царя Фердинанта (зберігається авторська орфографія) коли він їхав через мост у Сараєві вбили два шпійони. Старий цар волів вшеткий Сараєв спалити як царя Фердинанта на смерть убили і пошли войнов на Югославію. Зато пішла на защиту Росія і так стала світова війна".

В роки першої світової війни на Закарпатті перебували російські війська. 10 вересня 1914 р. російські армії підійшли до карпатських перевалів. Третя армія Південно-Західного фронту під командуванням генерала Еверта наступала в напрямі Ясіня-Рахів-Мараморош-Сігет-Хуст. Вона дійшла до Тересви і міста Сігета. 


755-річчя Бедевлі, 2011 р. Фото І. І. Шелевера


Населення виражало симпатії до російських воїнів, прихід котрих асоціювався зі звільненням від національного і соціального гніту. Щоправда, пробули росіяни на Закарпатті недовго, адже в 1915 р. цісарська армія разом із своїм німецьких союзником розгорнули генеральний контрнаступ. По поверненню на місця угорські власті розгорнули репресії проти закарпатського населення, обвинувачуючи селян і міщан у співчутті чи співробітництві з росіянами.

9. Чеська адміністрація: краще, але не дуже 


По завершенню першої світової війни Закарпаття за Сен-Жерменським договором з Австрією та Тріанонським з Угорщиною увійшло до складу Чехословаччини. До Закарпаття стали наїжджати представники чеської адміністрації. 

З'явились чехи і в Бедевлі. Це такі сім'ї, як Гординко, Петричі та деякі інші. Місцеві жителі називали їх "фінансами". Основна робота їх була – несення прикордонної служби. За цю роботу уряд Чехословаччини сплачував їм, як державним службовцям високу платню. Тому, невипадково ці сім'ї були найбагатшими в селі. 

Не дивлячись на певну демократизацію суспільного життя в краї за чехословацького режиму, як і завжди в таких випадках панівна нація воліла підкреслити свою зверхність, що відчувалось як на державному рівні, так і на рівні буденної поведінки.

Радикальної зміни в питанні добробуту селян в часи володарювання Чехословаччини в селі не сталося. Певне покращення мало місце, але далеко не таке, щоб змальовувати картину благоденства і процвітання Бедевлі, та й усього Закарпаття "за чехів". 

Бо тоді виникає питання навіщо ж закарпатці їхали в Бельгію, Францію, а то й за океан у пошуках кращої долі? Або в кращому випадку доводилось подаватися на сезонні роботи до більш розвинених регіонів Чехословаччини.

10. Бедевляни - по всьому світу 


Багато бедевлян виїжджало в пошуках заробітку за кордон ще до Першої світової війни. Були й такі, котрі додому не повертались, осідаючи на нових місцях. 

У 30-і рр. ХХ ст. із села у пошуках кращої долі до Сербії виїхало п'ять сімей. В Югославії вони придбали землю, збудували житло і вже здавалось, що біда позаду. Але після другої світової війни в країні встановився комуністичний режим на чолі з Йосипом Броз Тіто і попервах соціальні перетворення відбувались за сталінським взірцем. Було оголошено про початок колективізації. Тим з емігрантів, хто не бажав йти до колективних господарств приписувалось покинути країну. 

Інші три сім'ї відбули в Італію, де потрапили у табір біженців. Родина Андрія Шелевера та Попа Василя емігрували до Канади, де тепер живуть їх нащадки. Глава родини Шелеверів помер у 1992 р. у віці 83 роки і похований в Калгарі зі своєю дружиною Оленою. А Василь Поп і його дружина Ганна поховані в Торонто. Сім'я Михайла Чонки відправилась аж до Австралії, а його нащадки мешкають в Мельбурні...

У 2018 році в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту пройшов День села Бедевлі, присвячений 130-річчю з дня побудови хати, перевезеної до скансену з цього села (на фото).



Tyachiv.com.ua




Також принагідно радимо переглянути наш 
матеріал про Солотвино у вигляді 10 цікавих фактів про це селище.



Матеріали по темі:

0 коментарів

Залиште Ваш коментар

Коментувати новину Cancel reply