Закарпатські вівчарі з Грушова бережуть традиції предків (ФОТО)

Цьогорічний вівчарський сезон у Грушові стартував успішно. На традиційний плин життя ватагів, що складався століттями, не вплинули ні карантин, ні холодна весна. Як кажуть у народі, «аж би були землетруси, цунамі щоднини, а по Юря усі вівці ідуть у полонини».

Цьогорічний вівчарський сезон у Грушові стартував успішно. На традиційний плин життя ватагів, що складався століттями, не вплинули ні карантин, ні холодна весна. Як кажуть у народі, «аж би були землетруси, цунамі щоднини, а по Юря усі вівці ідуть у полонини». 

У селі з давньою історією традиції предків шанують і бережуть, навіть попри те, що тримають отари на власному ентузіазмі, без жодної державної підтримки. 





58-річний Іван Михайлович Жмурко вівчарить уже 40 років, з 13-річного віку. Цьому ремеслу його з молодшим братом Миколою навчив батько, який теж не уявляв життя без отари. У 80-х роках, пригадує, мав і до тисячі голів білорунних, щороку літував на полонині Куртяска. Зараз у його «володінні» – 350 овець. Літує з ними на власному наділі в урочищі Гора. Щовесни господарі передають своїх ягничок вівчарю, а на зиму розбирають по обійстях.  



«Дотацій на овець зараз немає зовсім. Раніше на День проводів на полонину давали якісь «пряники», а цього року і того не було», – зітхає Іван Михайлович. 

Сезон сироваріння на стаї Івана Жмурка розпочався після Великодня і триватиме до «Митря» – 8 листопада. Деякі газди лишають овечок і до першого снігу.

Вівчарські будні монотонні і сповнені нелегкої праці. День починається вдосвіта: о 5-й ранку пастухи доять отару. До опівдня сокотять овець на прилеглих високостях, в обід знову доять та готують натуральну і поживну смакоту – овечий сир та вурду. Щоби подоїти отару, ватагу та помічникам треба приблизно півтори години. До вечора чоловіки знову біля овець. О 23-й – знову час доїти. Ця процедура проходить тричі на день.



Вівчарі кажуть: ягничка дає на день, в середньому, три відра молока. З відра можна виготовити два кілограми сиру. Готову продукцію вівчарі роздають господарям і продають. Місцеві мешканці з підсоленого сиру виготовляють бринзу, яка з часом набуває гоструватого присмаку, і є невід’ємним делікатесом місцевої кухні. 
«Це труд: дощ чи гроза – працювати все одно треба, – каже Іван Михайлович. – Робота не важка, але коло худоби треба трудити: рано вставати, доїти, робити сир, а потім ще продукцію продати. Не всі витримують. Дехто побуде пару днів – і йде геть».

От і брат Івана Михайловича – Микола Жмурко – теж свого часу 12 років вівчарив,  а коли влаштувався працювати майстром лісу у Грушівське лісництво, довелось залишити цю справу, бо часу на все не вистачало. Але овець все ж тримає на домашньому обійсті і вівчарського хисту не втратив. Зараз, на братовій стаї, залюбки демонструє вміння грати  на трембіті.

«Стая без трумбети – не стая. Це постійний супутник вівчарів, – пояснює. – Здавна вівчарі використовували цей музичний інструмент як сигнал, з допомогою якого спілкувались з «колегами» на сусідніх полонинах, передавали важливі повідомлення».

Крім Жмуркової, у Грушові ще є кілька стай з вівцями. Цьогорічний коронавірус навіть вніс свій позитив у роботу вівчарів. Оскільки кордони закриті, з пошуком помічників у ватагів проблем нема: самі просяться на роботу.

Чабани стверджують: працюють, бо люблять своє ремесло, знають його і не уявляють себе без вівчарських клопотів. 











Наталія Маджара для Tyachiv.com.ua


Матеріали по темі:

0 коментарів

Залиште Ваш коментар

Коментувати новину Cancel reply