У горах Тячівщини вівчарі вже випасають отари овець (ФОТО)

Традиційно навесні у високогірних селах Тячівщинирозпочинається вівчарське літування. Місцеві чабанизбирають отари та женуть овець на полонини.

Наприкінці квітня зібрав отару й двадцятишестилітній Михайло Декет з Дубового. Молодий ватаг разом з помічниками спочатку випасали овець в урочищі Плаюц, а кілька днів тому перейшли й облаштували тирло в урочищіТонковин, що поблизу полонини Апецька.

До місця випасу овець їдемо позашляховиком лісовою дорогою. Доїжджаємо якомога ближче до тирла, а далі пішки долаємо ще півкілометра – й ми на узгір’ї, де облаштували вівчарі тимчасову стоянку. Окрім традиційної колиби, тут є й невеликий будиночок.
Отару охороняють 4 мохнаті пси. Поруч випасаються коні.

Нині на узгір’ї  людно – власники овець прибули до урочища, аби забрати сир і вурду, або ж просто поспілкуватись з вівчарями.
Ми ж прибули до місця випасу овець у обідню пору, коли чабани саме доять маржинок. Підходимо до чоловіків, однак не вітаємось з ними, бо за давнім повір’ям, це поганий знак: худоба захворіє чи лихо якесь спіткає. Тому відразу знайомимось з вівчарями та розпитуємо про їх будні.

За головного чабана тут двадцятишестирічний Михайло Декет. Хоч роками молодий, та вже понад 10 років вівчарить, а останні 4 роки й сам почав збирати отари на випас. Допомагають ватазі 4 бувалих пастухів.

Вони доглядають понад 400 овець та кіз, які зібрали від дубівчан.

«Цю роботу треба любити,  – каже Михайло. – Будь-хто не буде вівчарем. Молоді хлопці радшепідуть на заробітки, ніж будуть бідувати у полонині.»

До розмови долучається й дружина чабана Марія:

«Він змалку полюбив вівчарити, хоч у родині ніхто цим не займався. Коли ми побрались я добре усвідомлювала, що мій чоловік буде на ціле літо  йти з дому та вівчарити по полонинах. Однак досі не можу звикнути до цього. Чабанити не так і просто. Чи спека, чи дощ, а овець треба гнати на випас. І намокнеться, і намучиться з тими вівцями. Дуже мені шкода, що доводиться йому так тяжко робити».

Поруч бігає п’ятилітній син ватаги Мішка. Хлопчина вправно бере за роги козу, а та підкоряється й прямує за маленьким вівчариком. Мати хлопчика каже, що напевне у тата підростає зміна, бо малий дуже любить тварин й ладнає з ними.

«Вдома син навіть грається, імітуючи процес виготовлення сиру. А за зиму, коли вдома були наші вівці, разом з тато дозирав їх», -зазначає Марія.

Ватаг Михайло та його дружина тримають овець, також мають коня та кобилу, а два тижні тому кобила ожеребилася  – тепер мають ще й лошатко.

Коні – незамінні помічники для вівчарів. Адже вони допомагають чабанам доставляти до полонин провізію та речі першої необхідності. Так, йдучи на літування, вівчарі запасаються кашами та картоплею на кілька тижнів, а потім продукти їм довозять місцеві мешканці, чиїх овець випасають.Тож поруч з вівцями сумирно пасуться й чорногривий красень та бурі кобила й лоша.

Вівчарі вже подоїли овець і починають проціджувати молоко до путини.До 80 літрової діжки молока  додають 5 ложок закваски. Потім вівчар збиває спеціальною палкою молочний продукт  й залишає на півтори години, аби побродило.

Коли ж молоко почало згортатися, чабан обережно руками збирає докупи згустки, формуючи сир. Рештки молока виливає до казана, а сир знову витолочує та вижимає. Жижу від сиру в казані чоловіки ставлять на вогонь – буде вурда.

Для вівчарів сир – то перша їжа. Його їдять і як самостійну страву, і як закуску до основної. А ще готують токан, різні крупи, картоплю, а ось  м'ясо їдять не так і часто, бо це продукт, який швидко псується.

Сніданок, обід і вечеря у чабанів за графіком.

 Так, щоденно прокидаються чоловіки о 3 годині ночі для доїння овець. Цей процес займає близько 2 годин. Після цього снідають. Один з вівчарів залишається готувати сир, інші  – женуть овець на пашу. В обід та ввечері процедура повторюється.

Вівчарі кажуть, що пильнувати худобу – то непроста справа. Бо ж у горах чатує різна  небезпека: то хижаки, то негожа погода.

«Вовк та ведмідь - то небезпека для отари. Вони не бояться ні собак, ні вогню. У таких випадках собаки своїм гавканням тільки попереджають нас про небезпеку, тож  відлякувати хижаків беремось самотужки»,  - розповідають чоловіки.

А ще на викогір’ях часто лютують негоди: громовиці,  бурі чи завірюхи (частіше весною). Так, нещодавно, у День св. Юрія, на плаях захурделило й землю вкрило кількасантиметровим шаром снігу. Через похолодання сніг у горах розтанув тільки наступного дня. Вівчарі кажуть, що якби у отарі була заслабла вівця, то від переохолодження могла і загинути. Та, на щастя, біда оминула.

Яка ж нагорода вівчарям за їх труд? А виявляється, що заробіток вони мають і не такий великий.

Власник вівці восени оплачує літування маржини. Це близько 500-600 грн. за одну тварину. Чабани ж кожному господарю заготовляють по 8 кг сиру та по 3 кг вурдиза вівцю на сезон.

Варто враховувати, що від 50 до 80 овець у отарі – це вівці самих же чабанів, а ще з  загальної суми йдуть витрати на харчування. То ж вівчарство у підсумку радше не заробіток, а данина традиції й справа відчайдух.

Ще кілька тижнів отара пастиметься під полониною, а потім вівчарі поженуть маржин на інше узгір’я, а потім – на саму полонину. До своїх власників маржини повернуться тільки після Дня св.. Дмитра, коли за традицією й закінчується вівчарське літування.
































































































Л.Білак для Tyachiv.com.ua






Матеріали по темі:

1 коментарів

Залиште Ваш коментар
  • Василь - 12.05.2020 12:44:39 - 46.200.175.*** відповісти

    Чудовий фотоальбом.<br>Люди, природа, тварини - все дуже красиво.<br>Спасибі автору.

Коментувати новину Cancel reply