Надіслати
НОВИНУ
 
1/27/2020    П:1740 К:1
Уродженка Руського Поля розповіла про Голокост у книзі спогадів
27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту – однієї з найжахливіших сторінок у європейській історії. В цей день розповідаємо про місцевих мешканців єврейської національності, яким вдалося вижити у нелюдському пеклі концентраційних таборів та передати спогади про цю невимовну трагедію нащадкам.
Відчути на собі жахіття Голокосту випало й на долю уродженки села Руське Поле Єви Паруш. У 1944 році, 17-річною дівчиною, вона потрапила до Аушвіцу. 60 років потому, у 2006-му, в Австралії, де жила з 1949 року, Єва Паруш видала книгу спогадів «Це моє життя. З Руського Поля з любов’ю».

У концтаборі Єва втратила обох батьків та двох молодших братів. Вижила лише молодша сестра, яка після війни оселилася в Англії.


Як розповідає авторка, вона народились 1927 року у Руському Полі. Її справжнє ім’я – Берта, або як називали рідні, – Байла. Але згодом вона вирішила змінити ім’я і називатись Євою. Її батьки належали до місцевої громади ортодоксальних євреїв, що нараховувала близько 200 людей, і жила компактно у єврейському кварталі. Дід Єви по материнській лінії працював державним ветеринарним інспектором, а також утримував невелику корчму при дорозі між Руським Полем та Буштином, де розливали шнапс та сливовицю. Предки з боку батька були власниками продуктової крамниці, а також шили одяг для місцевих селян.

Батько дівчини – Моше Хаім Клейн – був торговим агентом на підприємстві, що займалося продажем фруктів, і здавав в оренду яблуневі сади. Мати Хая Шломович займалася вихованням чотирьох дітей. Єва навчалася у чеській школі в Руському Полі, вдома діти спілкувались на ідиш, але товаришували з місцевими однолітками-не євреями.  У них було багато родичів і у Тячеві.

Родина жила спокійним сільським життям, тримали господарство, працювали на городі. Аж поки для євреїв не настали важкі часи. Вперше сім’я зазнала переслідувань у 1941 році, коли батька забрали до трудового табору, звідки він не повернувся. Відтак матері доводилось самотужки піклуватись про дітей, і жінка щосереди, в базарний день, ходила до Тячева продавати овочі.  

Коли гортисти окупували край, усіх євреїв місцевості змусили носити позначки у вигляді жовтих «зірок Давида», а потім зігнали у гетто в Тячеві. Єву з матір’ю, братами і сестрою відправили до гетто у Берегові, а звідти – до концтабору Аушвіц-Біркенау. Дівчат відділили від матері і братів, з якими вони вже ніколи не бачилися. На той час їм було 17 та 16 років. Єві з сестрою Мінду дивом вдалося уникнути смерті в газовій камері і виїхати на роботи на фабрику боєприпасів до Бремену в Німеччині. Тут умови були кращими, ніж у концтаборі, але доводилось важко працювати на шкідливому виробництві. Письменниця згадує: наприкінці війни у німців вичерпувались запаси палива, і вони змушували жінок тягнути мотузками вантажівки та залізничні вагони.

Авторці книги з сестрою неймовірно пощастило вижити і після авіабомбардування їх вагону, в якому німці, розуміючи, що програли війну, поспіхом залишали територію фабрики. Адже решта пасажирів вагону загинули.

Через деякий час дівчата знайшли прихисток та безпеку у місті Любек. Ними, як і багатьма іншими втікачами з трудових таборів, опікувалася організація UNRA (Асоціація біженців ООН). Відтак Єву з сестрою відправили до країни народження – а оскільки Закарпаття було в той час частиною Чехословаччини, – до Праги. Після звільнення Єва прагнула повернутись до Руського Поля, але Мінду не хотіла більше бачити рідного села. Тим часом радянський режим у Чехословаччині теж не був прихильним до євреїв, і сестра Єви виїхала до родичів у Англію. А Єва вирушила до Австралії, куди раніше емігрували її тітка і дядько. Там вийшла заміж, народила сина і доньку, працювала у магазинах одягу. А книгу спогадів зі згадкою рідного села Єва Паруш присвятила онукові.

«Як і для багатьох тих, хто вижив, мені знадобилося понад п’ятдесят років, щоб мати змогу усвідомити, що зі мною трапилось, і поділитися цим з іншими. Я роблю це зараз тому, бо якщо такі люди, як я, не ділитимуться своїм досвідом, щоб інші могли почути та обміркувати це, то майбутні покоління не засвоять уроків із цього, певно, найтемнішого моменту європейської історії», – пише Єва Паруш.


Підготувала Наталія Маджара для Tyachiv.com.ua


 












Теги:
Коментарі (1)
Лоренц Комарницький
1/31/2020 5:29:41 AM  |  IP: 217.149.172.***
Наталія, жовту зірку Давида на територіх нашого Краю, євреї зобовязані були носити починаючи з 11 лютого 1944 р., тобто після окупації Угорщини військами ІІІ-го Рейху і , врезультаті якого в Угорщині був встановлений фашистський режим Шандора Салаші, який і прийняв був фашистські закони по відношенню до євреїв. У 1941 році угорський реґент Горті Мікловш прийняв був закони про мігрантів та іноземців, в результата чого людей, у яких не було угорського громадянства виселяли за межі Угорщини в країни їхнього походження. В трудові табори - мунко-бабори -, відправляли тих, хто ухилявся від служби у війську.

<<Попередня
1
Наступна>>
Додати коментар
Введіть число
 
 
Новини від KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Cinema Citi