Надіслати
НОВИНУ
 
22.11.2017    П:6313 К:9
Позивний «Лелека» родом із Тересви проміняла життя в Польщі на пекло передової (ФОТО)
Важко повірити, що старший солдат Оксана-Маріанна Кузьма, тендітна та мініатюрна білявка родом із закарпатської Тересви, з легкістю обходиться з важкою зброєю та щодня носить на собі бронежилет вагою у понад 20 кг.
Ще важче збагнути той факт, що заради захисту України в ЗСУ закарпатка залишила безтурботне життя у Польщі, де в неї було все для комфортного життя – вид на проживання, квартира, достойна робота, громадська діяльність і гарна перспектива. Але кількох хвилин спілкування з Оксаною вистачає, щоби зрозуміти: за духом вона справжній воїн, сміливий і рішучий професіонал військової справи з великим хоробрим серцем.

Рік тому жінка підписала контракт зі 128-ю окремою гірсько-піхотною бригадою і подалася в саме пекло війни, на передову. Хоч починався її бойовий шлях значно раніше, у 2014 році, з волонтерства. Оксана-Маріанна Кузьма організовувала і возила на фронт сотні тонн благодійних вантажів із Польщі – від натовських аптечок до міні-сонячних електростанцій. За гуманітарну місію в зоні АТО нагороджена відзнакою Президента, має багато інших нагород. «Шалена Оксана» – так називали безстрашну волонтерку  на лінії вогню. Зараз, в українській армії, її позивний – «Лелека», бо ці благородні птахи оберігають оселю від лиха і завжди повертаються додому. Та навіть статусу учасника бойових дій у бійця немає: за війною бракує часу оформити документи.

Хоч публічності та уваги журналістів Оксана, як сама зізнається, намагається уникати, та в телефонному інтерв’ю нашому виданню по-земляцьки погодилась розповісти про те, як нарівні з бійцями-чоловіками несе варту на одній з найнебезпечніших ділянок фронту в околицях Зайцева.


Як починалась для Вас війна?

– Народилась я на Іршавщині, виросла в Тересві. Після смерті батька їздила по заробітках. Потім виїхала до Польщі на постійне проживання. 17 років жила у Варшаві. Займалася громадською роботою при посольстві, допомагала українцям. Коли почалася війна на сході, треба було допомагати нашим хлопцям. На фронті було багато моїх друзів: кому – спальний мішок треба, кому ще щось… Якось поїхала у Біловодськ. Повернувшись, казала, що більше ніколи не поїду. А допомогу знову назбирали, і треба було знову комусь їхати. Відтоді почалося: кожен місяць – коли фури, коли бусики. Найбільше проблем було на кордоні, бо наші закони ще не настільки досконалі, щоб можна спокійно було перевозити таку допомогу.

– І як вдавалося обходити бюрократичні перепони?

– Вдавалося. Там знали, що я роблю добре діло, не краду, не везу для себе. Багато допомагало наше посольство – посол України в Польщі Андрій Дещиця, військовий аташе Держприкордонслужби України генерал Кучеренко. Серед моїх підопічних були шість дитбудинків і військові: абсолютно всі прикордонники, які стояли на лінії Луганської та Донецької областей, 79-та бригада, 37 батальйон і, звісно, моя улюблена 128-ма, яка мене й «зманила» і де зараз служу.

– Чому Ви вирішили піти до війська?

– Чим далі, тим важче було волонтерити. Людям набридла війна, в них немає грошей, вони видохлися. Навіть там, у Польщі. Кінця цій війні ніхто не бачить. А щось хочеться ще зробити. Я й підписала контракт до кінця особливого періоду: слава Богу, на той час мені ще до 45 років двох місяців не вистачало. Та перед цим я спершу приїхала на передову як волонтер, привезла вантаж. Машину відправила у Польщу, а сама лишилася на передовій, щоб переконатися, що зможу. І два місяці жила там, з піхотою. Побачила, що не перелякаюся і зможу допомогти. Відтак пройшла «учебку» зв’язку у Полтаві. І от уже рік служу радіотелефоністом у 128-й. Не сиджу у штабі, а на самій передовій, з хлопцями, в околицях Зайцева. Мусимо там бути, тому що і далі гинуть хлопці, буває, і по три на тиждень.

– Як зараз минають ваші будні на війні?

– Зараз сепари настільки знахабніли, що криють цілодобово. Це ми їх так називаємо «сепари», але то насправді росіяни під російськими прапорами. Росіяни, осетини… Під час чергового обстрілу всі сидять у підвалі, а я працюю у приміщенні метр на метр – комутаторі, бо мушу передавати інформацію, про що говорять сепари, щоб наші хлопці знали, до чого готуватись. Звісно, завжди ходжу в броніку і касці, бо така в нас робота. Разом з аптечкою, пристебнутою до ноги,  – це 23 кілограми. А сама важу сорок два.

Є в мене пес-любимчик на кличку Магніт – прибився до нас, до всіх липне, і я вже навіть сюди з собою заберу, на війні не залишу. Є ще кішка Ізмєна.

Хлопці займаються спортом. «Аватарів» у нас немає, і командир чудовий. Волонтери передають книги, читаємо.


– Як готуєтесь до чергової зими на передовій?

– Живемо у старій сільській хаті-мазанці. В нас є пічка-буржуйка, хлопці облаштували чудову лазню з вогнетривкої цегли, камінням обклали, передбанник, лавочки – всі до нас купатися ходять... Дрова є. Бензопила, правда, зламалася, але з зарплати скинемось. Без бензопили ніяк. Генератор теж вийшов з ладу. Все через те, що лиш світло включать – сепари знову і знову стріляють по стовпах. Будинки навколо вже всі розбиті. Все прочесане снарядами, земля зрита. Та до обстрілів звикаєш. Вже навіть знаєш: коли стріляють – можна спати, а коли тихо – то вже підозріло, значить, можуть лізти. Іноді від сепарів прилітають і нестандартні снаряди, напичкані хлором. Мало того, що він вистрілює, так ще й розпилює хлорку. 

А от продуктів у нас вдосталь, не бідуємо. Якщо хтось у соцмережі хтось викладає, що бійці голодують, – то це брехня, бо я на самій передовій і бачу, що нам привозять. Круп, каш уже надлишок, ділимось із тутешніми мешканцями.


– Що для Вас найважче на війні?

– Ніколи не повірю, якщо хтось каже, що там не страшно. Страшно, коли ти виходиш за потребою, а тебе відносить вибуховою хвилею, все бабахкає навкруги. Не раз бувало – говорю по телефону – як раптом стріляють. Кидаю телефон і заповзаю до хати. А влітку якось сховалась від спеки на лавочці під виноградом – чую, снаряд у трубу над головою, аж іскри пішли.

Хоча я вже таке бачила і волонтером. Ми завжди їздили на саму передову, і бус наш згорів на Сартані у 2015-му році… Але найстрашніше – це коли не встигаєш попрощатися з хлопцями. Ось він сидить, п’є з тобою каву – а через 15 хвилин не дійшов до позиції, бо нас накрили з міномету, і загинув. Страшно, коли слова «У нас двохсотий» сприймаєш як норму. А потім вони сняться…


– Чи відчуваєте упереджене ставлення до Вас з боку чоловіків-військових?

– Упередженого ставлення до мене немає. Бо вони, мабуть, іноді і не помічають, що я жінка. Раніше жили в одній кімнаті з хлопцями, а тепер вони зробили перегородку з цегли, і в мене вже є окремі «апартаменти». Ми як одна сім’я.
Хлопці мене поважають. Не маю жодної догани. Багато подяк, грамот, медалей, але я навіть жодного разу їх не вдягала. А от статус «учасника бойових дій» ще не оформила. Щоб зробити статус як волонтер, я не ходила збирати документи і ставити печатки, а їздила до хлопців на передову. І зараз то сфотографуватись часу не було, то всіх паперів не вистачає…  

На війні усе зовсім не так. Не ті критерії, пріоритети, що на «гражданці»… На війні в людини розкриваються всі найкращі і найгірші якості. От багато хто не розуміє, як це – залишити все у Польщі і піти у болото, бруд… Багато хто каже, що ми йдемо туди гроші заробляти. Та не в грошах діло.


– І скільки ж заробляєте?

– Слава Богу, армію тепер одягають, взувають, і зарплата шикарна. До Дня Захисника отримали по 3 тисячі премії. Ще 8 тисяч – зарплата з доплатами за нагороди. І рівно 10 тисяч бойових, бо ми на першій лінії оборони. Разом – 21 тисяча за минулий місяць.

– А які потреби зараз у військових на передовій?

Дуже потрібні зимові маскувальні сіті. Листя опало – і ми у ворога на виду. Це потрібно найбільше.

Що допомагає Вам на фронті?

Обов’язково мусить бути молитва. У кожного є своя ікона, свій дитячий малюнок. У мене є фотографія племінниці Юльки, де її ручка намальована. У кожного є щось своє, що тримає. Коли найстрашніше – у мене завжди в кітелі Юлькіне фото і документи: військовий квиток, паспорт. А все решта хай горить… Не раз уже й горіло. Але все то наживне. Головне – щоби ми живі вернулися і хлопців знову не втрачали. Бо це найгірше. І вже навіть не плачеш.

– На вашу думку, коли закінчиться війна?

– Скоро не закінчиться. Війна – то гроші, що ще казати.

– А після неї думали, що будете робити?

Поки вік дозволяє, буду в армії. Ми, військові, забобонні всі, не любимо про плани говорити.

Але перемога буде за Україною?

Звісно, і це навіть не обговорюється.

















Наталія Маджара для Tyachiv.com.ua

Матеріали по темі:
Теги:
Коментарі (9)
малько ваня
03.12.2017 16:09:18  |  IP: 193.34.173.***
йобана кузя
Вальцман
01.12.2017 19:17:58  |  IP: 31.41.90.***
Яка ганьба! Не дай боже, ця жінка може родити дитину після того, як за гроші пішла убивати дітей і людей на донбасі!Будь ти проклята!
Плакінгер Ляля
23.11.2017 22:06:29  |  IP: 31.16.251.***
Це моя земляка, колишня подруга... і я пишаюся нею...!
тарас попович
23.11.2017 12:48:32  |  IP: 195.66.157.***
Як не крути, а головне покликання жінки це створювати сімю, народжувати дітей і виховувати їх.
Василяскас
23.11.2017 12:05:25  |  IP: 31.41.90.***
Я в захваті. Завдяки таким людям наша країна все ще розвивається. І хочу подякувати журналісту та іншим причетним людям за інтервю.
Сила Слова
23.11.2017 08:25:32  |  IP: 91.195.172.***
Ось вона, жінка третього тисячоліття в Україні, а не ті шлюхи ботоксні у зРаді
Віталій Бенчак
23.11.2017 08:19:31  |  IP: 82.207.88.***
Честь, відвага та хвала!
Дим Григориевич
22.11.2017 21:52:56  |  IP: 178.150.235.***
Дяка!!!!
Дим Григориевич
22.11.2017 21:52:29  |  IP: 178.150.235.***
Ксюх,тыща плюсов тебе!!!!Спасибо!

<<Попередня
1
Наступна>>
Додати коментар
Введіть число
 
 
Новини від KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Cinema Citi