Надіслати
НОВИНУ
 
20.08.2013    П:1893 К:1
Микола Васильович ДЮДЯ: «Шкода, що свого часу не знайшлося людини, котра би врятувала вузькоколійку»
Усть-Чорнянську залізницю було введено в експлуатацію 110 років тому, у 1903 р., передусім для перевезення деревини з верхів’їв річки Тересви до залізничної станції Тересва.
Головна вітка з’єднувала смт Тересву і смт Усть-Чорна, вона пролягала вздовж річки Тересви — від гирла до її верхів’їв. В Усть-Чорній залізниця розгалужувалась на дві вітки: одна вела вверх долиною річки Брустурянки до станцій Лопухів і Турбат та аж під перевали Околе і Легіонерів, що на межі Івано-Франківської області; інша вітка пролягала вверх долиною річки Мокрянки через села Руська Мокра і Німецька Мокра.

Повінь 1999 року завдала залізниці великих збитків. Тоді були знесені багато мостів, і за їх відновлення ніхто не взявся. Остаточне розбирання було проведено в 2003р. Таким чином, Усть-Чорнянська вузькоколійка стала всього-на-всього сторінкою історії Тячівщини.  А для нашого співрозмовника – Миколи Васильовича Дюді з Підплеші – колишнього її начальника - залізниця свого часу була частиною життя. Днями нам пощастило поговорити з цією непересічною людиною. До речі, невдовзі нашому співрозмовнику виповниться 80 років. Ми попросили його поділитись спогадами про те, як працювалось на вузькоколійці.

 

Миколо Васильовичу, як Ви почали працювати на вузькоколійці? 

– Не можу казати, що це була мрія. Адже освіту я здобув лісогосподарську. Але у 1946 році влаштувався на усть-чорнянську залізницю телефоністом на станції у рідній        Підплеші. З 1959 року – працював диспетчером, затим – черговим по станції і зрештою – мене призначили начальником. На цій посаді трудився до пенсії. 

– Розкажіть, будь ласка, якою була структура Усть-Чорнянської залізниці?

– Спочатку Її протяжність складала близько 160 км. Серед рухомого складу були мотовози, дрезини. На місяць ми перевозили близько 35-40 тисяч кубометрів лісу. На день
робили 7-8 ходок. Нашими «клієнтами» були Усть-Чорнянський лісокомбінат, Тересвянський ОРС. А ще – підвозили горянам, наприклад, сіно або інші матеріали. Тоді це коштувало копійки. А ще – курсували три пари пасажирських потягів. Вони складалися з локомотива і кількох вагончиків. За день перевозили близько 430 пасажирів.       Мешканці гірських сіл, в основному, їздили на роботу на Тересвянський ДОК. У кожному селі, через яке проходила залізниця, були споруджені станції. Загалом їх було 8. А ще 6 зупинок. Працювали каси і були обладнані зали (або накриття) для пасажирів. Коли каси на станціях були ліквідовані, оплату пасажири здійснювали у вагонах касирам, які під час рейсу кілька разів обходили потяг. 

– Якось випадково в Інтернеті натрапила на фото цікавого автомобілю, який рухався по рейках. То чиїх рук творіння?

– Так, була така на базі автомобілю «ВОЛГА» ГАЗ-21 білого кольору. Знали б ви, скільки студентів захистили наукові роботи щодо конструкції цього транспорту! Кожен, хто вперше бачив таке диво механіки, не міг збагнути, як воно рухається. Дехто запитував: а навіщо там руль, на залізниці ж не треба повертати. А кермо там відігравало роль гальма. Крутиш його вбік – і машина зупиняється. Це наші працівники самі такий автомобіль зібрали.



– Які спогади про вашу роботу найбільш радісні?

– Звісно, це 60-70-ті роки – період розквіту усть-чорнянської залізниці. Тоді це був основний вид транспорту, бо автомобілів на той час було небагато. Потужна організація  давала роботу двом з половиною тисячам мешканців гірської Тячівщини. Щоправда, з  роками ця кількість скоротилася до 1200 чоловік,бо через нерентабельність розібрали частину полотна у с.Тарасівка, та від Лопухова до Усть-Чорної, тож і протяжність скоротилася до 50 км.

Пам’ятним  було також знайомство з видатним залізничником, на жаль, нині покійним, Георгієм Кірпою (Георгій Кірпа починав свою кар’єру черговим по станції Чоп, у 1993-2000 роках був начальником Львівської  залізниці, а  у 2002-2004 роках – міністром транспорту, генеральним директором Державної адміністрації залізничного транспорту України – авт.). Так от: спочатку у залізничників не було форменого одягу. Тож саме Кірпа посприяв тому, щоби для них пошили спеціальні костюми – як у колег зі звичайної залізниці. А загалом, згадати є про що. Була в нас власна самодіяльність, різні зустрічі цікаві проводились. Залізничники утримували власне господарство, навіть бджіл розводили.
 
– Як так?

– Майстрували вулики, а зимували вони у спеціально обладнаних вагонах.  Я й по нині займаюся пасічництвом.

– А про що жалкуєте?

– Звісно, найбільшою помилкою було те, що вузькоколійку розібрали. Якось, уже після її ліквідації, мені довелось побувати в Усть-Чорній, де була контора залізниці. Спокійно дивитись на ту картину занепаду не міг. Шкода, що тоді, після руйнівних паводків, не було людини, котра би взялася за її відновлення.
 
– Але іноді доводилось чути думки про те, що залізничне полотно ще можна відновити, якби знайшовся інвестор.

– Ні, на жаль, це вже неможливо, адже там, де колись пролягали рейки, зараз вже зведені житлові будинки.  

– А з колишніми колегами зустрічаєтесь?

– Так, мої колишні колеги – це люди, на котрих можна покластися будь-коли. От саме зараз будемо відзначати 80-річний ювілей одного з наших колишніх диспетчерів. При нагоді також спілкуємось із колишнім директором Усть-Чорнянського лісокомбінату Бейлом Катрином.

 Розмовляла Наталія Маджара для Tyachiv.com.ua

Коментарі (1)
maria wsesnaj
20.04.2017 02:46:15  |  IP: 95.223.120.***
schal scho salisnuzju ne rosibralu ,a rosikralu i ze taki jak sam dyudja i inschi

<<Попередня
1
Наступна>>
Додати коментар
Введіть число
 
 
Новини від KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Cinema Citi